Місяць. Вже місяць я працюю фізично і можу сказати одне: я, бляха, на це не заточена. І тут не про «я у мами особлива квіточка», а про те, що із всіх чеснот швидкість навіть поруч зі мною не стояла.
Я. Блять. Не можу. Робити. Швидко.
Норма на моєму складі – 600 шт/день. Не уявляю, як дівчата її роблять. А тим паче – роблять більше. Мій максимум до якого змогла дійти ціною вилазок в туалет і попити – 315 шт. Я просто не можу фізично робити швидше. Ну ніяк. Ні під загрозою звільнення, ні під стресом (навпаки ще більше уповільнююсь), ні-я-к. І це проблема, бо тут особливо нікого не тримають. Ти – буквально гвинтик, який з легкістю змінюють, якщо працюєш якось не так.
І це для мене така дичина… Я звикла, що мене цінують, що входять в положення і створюють нормальні умови. Що я – людина, а не функція. Тут все абсолютно інакше. Дикість.
Сьогодні хотілось одночасно плакати, кричати й кинути все. Думка «Не витримую, я так більше не можу просто» свердлила голову весь час. Зараз емоції вщухли, але їх посмак лишився.
Не знаю, що буду робити із цим всім. Поки що хочеться удавати, що все в порядку. Хоча це взагалі не так.